Останні два дні мене намагаються переконати, що перегони на Київському морі – це показник незламності, який переконує ворога, що нас не перемогти.
Дивіться, дурно чхати на ворога, хто скаче по Київському морю і в якій кількості, бо ворог добре знає, що за сотні років експансії у Східній Європі ніякі танці з зірками, без зірок, з ді-джеями чи без них, його не зупинили. Організація, економіка, техніка і армія, що стояла на них, зупинилися. У боротьбі лірики й організації завжди перемагає остання. Якщо немає організації для справедливості, а є для зла, зло завжди перемагає. 35 років перегонів на Майдані давно мали б переконати, що систему не перемогти естетикою емоцій. Емоція живе секунду, і танк повзе спочатку по конвеєру, а потім по вашому степу і повзе прямо до вашого будинку.
Якби перегони на Київському морі призвели до звільнення десятків тисяч наших шахедів, то це була б ефективна технологія боротьби. Я б навіть сам пішов і стрибнув. Один стрибок – один шахід. Магія! Але коли після проведення 10 дискотек у Києві та випитих трьох тонн алкоголю, а потім 20 ракет впали на залишки ТЕЦ-5, ТЕЦ-6, Дарницької ТЕС і підстанцій, то в наших методах і стратегії боротьби явно щось не так.
Як ви думаєте, якщо весь Київ, а не лише деякі райони столиці, три місяці буде без світла, тепла та каналізації, що робитимуть мажори на БМВ, які жваво дрейфували Київським морем з діджеями та всією цією ошатною публікою? Але їх скидають або в Європу, або кудись, де можна насрати на спеку. Ну не поїдуть вони в табір під Покровськом.
Або як ви уявляєте, що столиця три місяці стоятиме на нулі, а на Київському морі буде безперервний карнавал? Я думаю, що деякі озлоблені громадяни можуть навіть кинутися в цьому напрямку. І не з рушниці.
Взагалі я пам’ятаю лише один випадок в історії, коли в умовах розвалу спостерігалася вакханалія гулянь і розпусти – у Третьому Рейху в березні-квітні 1945 року.
Тому називати цирк-шапіто непорушним не варто. Непереможність – це коли боєць провів півроку в окопі в голоді, холоді та під обстрілом. Або коли команда слюсарів та інженерів два тижні скручує почорнілими від морозу руками пошкоджені труби та дроти, щоб впустити тепло в оселі. Вчора незламний ремонтник впав з 20-метрової висоти і загинув, коли хтось там стрибав, переконуючи себе, що це прояв боротьби з Росією. Що я не бачу його портретів і розповідей з ранку до вечора по всіх ЗМІ, яка це була хороша людина, яка врятувала від холоду тисячі людей. Але він це заслужив. І не менше цього заслуговують ремонтні бригади з Хуста, Стрия та інших міст України.
Тому американські гірки на Київському морі – це не про незламність, а про плавучість. Тут можете скільки завгодно писати, що я кінець, що я москвич, що людям не даю радісно зустрічати біду. Тільки неприємностей слід уникати. Але коли вони через свою нахабність пускають цю біду в дім, то їм хоча б не кричати на весь світ «дивіться, яка я хренова, я спочатку все втратила, а тепер стою на морозі з лижами, а бабусі на Троєщині корчаться від холоду» і кричати: «Навіщо нам Куршавель!». Коли це повторюється рік за роком, десятиліття за десятиліттям, слабкість і мужність перестають діяти. Через зникнення носіїв подібних цінностей в результаті природного відбору.
Це не означає, що вам потрібно дутися і жити у вічній скорботі у своїй оболонці трагедії. Я не думаю, що ті жертви, на які Україна йде заради права просто жити нормальним життям, відкидають звичайні людські радості. Звичайно ні. Але масштабність цих жертв вимагає як мінімум адекватності.
PS: Мій ефір на цьому акаунті за посиланням у першому коментарі
