Влітку до мене дійшли чутки, що Путін готовий змінити свою позицію щодо України. Він, мабуть, був переконаний, що жорстокий збройний тиск на наш суверенітет є тим стрижнем, який тримає українську націю і не дає українцям знищити власну державність зсередини (як ми це не раз робили протягом нашої трагічної історії).
Звідси готовність Кремля йти на компроміси: навіщо руйнувати власну економіку, збільшувати залежність від Китаю до критичного рівня і залишатися в міжнародній напівізоляції, коли українців просто потрібно позбавити спільного знаменника боротьби з російською агресією – і вони самі себе знищать? А розпашний ВПК і сотні тисяч «ветеранів СВО» треба просто перевести на інший фронт, де громадяни не такі завзяті, а готовність до опору на порядок нижча.
Наприклад, перевірити на практиці, чи виконується ст. 5 Північноатлантичного договору для Будапештського меморандуму? Як Конрад Аденауер, батько сучасної Німеччини, сказав Генрі Кіссінджеру незадовго до його смерті: «Ти думаєш, я все ще вірю, що ти надаси нам безумовний захист? […] Я не вірю, що будь-який американський президент ризикне ядерною війною заради неї [Західного] Берлін за будь-яких обставин».
Якщо в набагато кращі для Сполучених Штатів часи Аденауер не вірив, що Білий дім ризикне ядерною атакою на Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Чикаго чи Вашингтон, щоб врятувати Західний Берлін, то звідки береться віра, що сьогодні Трамп ризикне ядерною війною заради Таллінна, Риги, Вільнюса чи Гельсінкі? І навіщо тоді ламати російські зуби об український міцний горішок, якщо поруч висять стиглі європейські груші?
Якщо в цих чутках є частка правди, то восени ми побачимо поступовий спад активних бойових дій. Звичайно, підступний і досвідчений господар Кремля намагатиметься вичавити максимум із ситуації, що склалася, і торгуватиметься до останнього. Але – що принципово – знищення української державності він залишить українцям, а не своїм варварам у камуфляжі. І він сам розбереться з остаточним розвалом НАТО і приниженням Європи, яка вже тихенько веде активні переговори з Росією попри десятки пакетів, здавалося б, нищівних санкцій.
Якщо ця версія має право на існування, то незабаром на українців чекає зовсім інше випробування, ніж сьогодні. Як тільки зброя замовкне, ми повернемося до фундаментальних питань, на які не змогли відповісти за всі роки незалежності.:
- що значить бути українцем?
- Україна – це країна свободи та можливостей чи жорсткий каркас обов’язкових ідентичностей (єдина мова, віра, пантеон героїв, історичний наратив тощо)?
- чи готові ми й надалі довіряти країну «елітам», щоразу даючи їм на виборах ліцензію збирати багатства цієї країни, і чи дозріли ми взяти відповідальність за українську державу на себе?
- Росія наш одвічний екзистенційний ворог чи наш закомплексований байстрюк, яким треба навчитися правильно користуватися собі на користь?
- ми місце зустрічі Європи та Азії чи вічний форпост колективного Заходу?
- наскільки ми маємо бути незалежними, щоб не знищити себе, і чи потрібно нам за будь-яку ціну рватися до ЄС чи прийняти турецьку модель сильної суб’єктності та максимального суверенітету?
Це далеко не вичерпний перелік фундаментальних проблем, які зараз заглушені війною, але можуть знову почати нас розривати, щойно на фронті встановиться якийсь мир.
Чи готові ми до важкої дискусії? Чи дозріли ми до культури компромісу? Ви навчилися не плутати супротивників і ворогів?
Чи правий Путін: залиште нас напризволяще – і ми раді вбивати один одного в боротьбі за єдино правильний варіант України?
